У липні 1941 року, на другий місяць німецько-радянської війни, війська вермахту майже впритул підступили до Києва, української столиці. До початку війни Київ був одним із найбільших осередків проживання єврейської діаспори в колишньому СРСР — тут мешкало 224 тисячі євреїв, що становило 26,5% від загального населення міста.
Усвідомлюючи неминучість наступу німецьких військ, місто почало готуватися до евакуації. Львівський футболіст Олександр Скоцень, який переїхав до Києва після анексії Західної України Радянським Союзом, у своїх спогадах описував становище міста: «Київ у нападах лихоманки, що межує з панікою, перетворився на місце повної розгубленості. Всюди панувала метушня, немов у вулику. В установах і на підприємствах поспіхом спалювали документи».
19 вересня 1941 року, після 72 днів оборони, столиця України впала. Німецькі окупанти відразу розпочали репресії проти єврейського населення міста. Передчуття трагедії було очевидним, адже нацисти, захопивши Житомир та інші міста України раніше, залишали по собі криваві сліди масових вбивств євреїв.
З початком окупації розстріли пройшли в таких містах, як Шепетівка, Бердичів, Вінниця, Кам’янець-Подільський. За літній період 1941 року нацисти знищили близько 95 тисяч євреїв. Уже через тиждень після взяття Києва по місту було розклеєно наказ німецького командування:
- Всім євреям, які проживають у столиці, необхідно зібратися о восьмій ранку 29 вересня на розі вулиць Мельника і Доктерівської.
- При собі слід мати документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг і білизну.
Порушення цієї вимоги каралося розстрілом. Одночасно загони SS заарештували дев’ять київських рабинів і змусили їх виступити з неправдивими заявами, що після санітарної обробки євреї та їхні діти будуть перевезені у безпечні райони.
Серед єврейської громади Києва ще залишалася надія на те, що їх чекає не жахлива смерть, а лише депортація. Причини для цього були такі:
- Деякі кияни ще пам’ятали німецьких окупантів 1918 року, які поводилися по відношенню до населення більш ніж пристойно.
- Біля Бабиного Яру знаходилася залізнична станція, та за наказом необхідно було брати з собою речі, що натякало на переселення.
- До того часу масові розстріли мирних громадян не були звичною практикою.
Київська єврейка Діна Пронічева, яка згодом вижила, у своїх свідченнях описувала день 29 вересня, коли сотні, тисячі євреїв прямували до місця страти. Вона розповідала:
«Ми жили в страху і жаху. Коли я побачила на вулицях плакати з наказом «Всім євреям Києва зібратися біля Бабиного Яру», я відчула біду всім серцем… Одягла моїх малюків, молодшій 3 роки, старшому 5, спакувала їхні речі й відвезла до свекрухи. Потім з хворою мамою пішла згідно з наказом на дорогу до Бабиного Яру».
Вона згадувала, що євреї йшли сотнями, поруч йшов старий єврей у традиційному одязі, який тихо бурмотів молитви, а попереду вперед ішла жінка з трьома дітьми.
За короткий час до фатального дня до Києва прибула зондеркоманда 4А айнзацгрупи C — ескадрон смерті, який займався знищенням цивільного населення на окупованих територіях. Як відзначав берлінський історик Вольфганг Бенц, айнзацгрупи супроводжували регулярні частини армії Третього рейху й «вичищали небажані елементи». Американський історик Тімоті Снайдер додає, що до організації розстрілів долучалися не лише есесівці та агенти СД, а й звичайні поліцейські, цивільні особи, офіцери та солдати вермахту.
Вранці 29 вересня на розі вулиць Мельника і Доктерівської в Києві було зібрано тисячі євреїв (за даними нацистів — близько 20 тисяч), яких повели до Бабиного Яру. Спочатку без збройного супроводу, а пізніше — під дулами автоматів есесівців. Чоловіків, жінок і дітей проводили по вулиці Дорогожицькій уздовж Лук’янівського кладовища, де наказували зупинитися, скласти цінності і коштовності.
Утворювався коридор із есесівців з собаками та місцевих поліцаїв, які примушували людей рухатися цією стежкою, не припиняючи бити їх. Жертв пропускали на територію Бабиного Яру групами від 40 до 600 осіб.
Київський єврей Давид Айзенберг згадував:
«Я прийшов пізно ввечері, нас не роздягали, я був у одязі. Інші за годину чи дві роздягалися. Запустили двадцять вівчарок, які кусали людей за ноги. Люди бігли вперед».
Місце розстрілу обрали через рельєф урочища — яри та рови, а також через віддаленість від центру міста, що допомагало нацистам приховувати злочини.
Пройшовши есесівські коридори, люди опинялися на відкритому майданчику, відокремленому від самого яру. З землянного насипу жертви не могли бачити безпосередньо урвище. Там їм наказували роздягтися та бігти вузькими проходами, зупинятися заборонялось. Наприкінці шляху знаходилися кулеметники з зондеркоманди 4А айнзацгрупи C, які відкривали вогонь.
Діна Пронічева, що вижила, писала:
«Поліцейський наказав мені роздягтися і штовхнув до обриву… Ще до пострілів я від переляку впала в яму, залишилася неушкодженою і прикинулася мертвою… Розстріл тривав кілька годин. Потім все стихло, нас почали засипати землею… Коли стемніло і настала мертва тиша, відкрила очі, нікого не побачила і зняла пісок».
Нацисти розділилися на групи:
- одна розстрілювала жертв,
- інша укладала тіла в яму,
- третя сортувала речі,
- четверта супроводжувала наступні групи до місця страти.
За два дні, 29 і 30 вересня 1941 року, в Бабиному Яру було вбито 33 771 особу. У перші ж дні жовтня стратили тих, хто не з’явився за наказом.
Звірства в Бабиному Яру тривали до відступу німецьких військ із Києва у листопаді 1943 року. За час окупації у цій місцевості було знищено п’ять ромських таборів, 621 член Організації українських націоналістів — зокрема поетесу Олену Телігу, її чоловіка Михайла і редактора газети «Українське слово» Івана Рогача. Також там розстрілювали представників етнічної групи караїмів, заручників, підпільників, партизанів і ув’язнених Сирецького концтабору.
Загальна кількість загиблих у Бабиному Яру за однією з оцінок сягає 200 тисяч осіб, з яких третина — євреї.
У липні 1943 року, перед відступом, нацисти розпочали масову ліквідацію свідчень злочинів — так звана «операція 1005». Відповідальним за цю акцію був Пауль Блобель, командир зондеркоманди 4А айнзацгрупи C, безпосередньо причетної до розстрілів євреїв у Бабиному Яру.
Під час Нюрнберзького процесу один із офіцерів СС розповідав:
«У листопаді 1942 року в Берліні Блобель зробив доповідь для групи фахівців Адольфа Ейхмана щодо єврейського питання. Він представив спеціальні кремаційні печі, які сам сконструював для потреб команди 1005. Їх завданням було розкопування могил, вилучення та спалювання тіл страчених. Команда діяла у Росії, Польщі та Прибалтиці. У 1944 році в Угорщині Блобель підтвердив, що місія команди виконана».
Зусилля нацистів приховати сліди своїх злочинів значно ускладнили ідентифікацію жертв. Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» наразі намагається відновити списки загиблих поіменно — уже зібрано понад 18 тисяч імен.
Пауль Блобель після війни постав перед Нюрнберзьким трибуналом і був страчений 7 червня 1951 року. Водночас інші винуватці — військовий комендант Києва генерал-майор Курт Еберхард і цивільний губернатор міста Генеральний комісар Гельмут Квітцрау — уникнули покарання, померши природною смертю в післявоєнній Німеччині.
Бабин Яр разом із концентраційним табором Освенцим залишаються одними з найжахливіших символів Голокосту.
Свідчення очевидців трагедії
За два дні, 29 та 30 вересня 1941 року, у Бабиному Яру було вбито 34 тисячі євреїв. Вціліти після масового розстрілу зміг небагато хто. Свідчення очевидців нині збирає команда проєкту «Голоси», що працює при Меморіальному центрі Голокосту «Бабин Яр». Нижче наведено спогади трьох людей, зафіксовані вперше в Україні.
Свідчення 1
Коли почалася війна, мені було три роки. Мій батько воював на фронті, а ми з мамою та бабусею залишалися в Києві. Ми пережили окупацію разом із бабусею, дідусем і братом. Бабуся стала для мене близькою людиною, хоч і не рідною за кров’ю. Моя мама була єврейкою, батько — наполовину українець, наполовину росіянин. Якої я національності — не знаю і не хочу знати, адже людина — перш за все людина, якщо вона добра, як бабуся.
Пам’ятаю, як розпочалася війна: я спала біля вікна, і в результаті бомбардування скло розбилося прямо над мною. Ми мешкали поблизу вокзалу на вулиці Саксаганського.
Під час окупації місто було рясно вкрито листівками з наказом для євреїв зібратися в одному місці. Я сиділа на вулиці поряд із банкою варення і спробувала дотягнутися до неї. Це трапилось на шляху до площі Перемоги, де вже починали відбирати людей. Тоді більшість ще вважала, що будуть депортовані, наприклад, до Палестини.
Пам’ятаю, як вели єврейських рабинів — «білих дідусів». Бабуся пояснювала, що це були священнослужителі. Залишившись сама, я побачила, що рабини були в спідній білизні.
Мама та її єврейська родина пішли з усіма, а бабуся втекла зі мною на руках і сховалася за могилами, де ми просиділи всю ніч. Вона врятувала нас, хоч і не була рідною.
Німці вигнали нас із будинку на Саксаганського, тож ми переїхали на Жилянську до рідних бабусі. Мама загинула в Бабиному Яру, але місцеві не видали нас, навіть попереджали про небезпеку. Ми ховалися в подвалі, куди німці не спускалися, стріляючи лише на сходах.
Свідчення 2
Я народилася 13 жовтня 1939 року на вулиці Червоноармійській у Києві. Мама була єврейкою. Коли в 1941 році надійшов наказ зібрати усіх євреїв, мама з бабусею взяли мене з собою. Спочатку вони не вірили у загрозу, але по дорозі стало ясно, що це не просто збір.
Мама передала мене невідомій жінці, коли поліцаї не дивилися, і саме так я врятувалася. Мама пізніше загинула в Бабиному Яру.
Ми з родиною жили на вулиці Червоноармійській, тато і бабуся боялися, що нас можуть видати. Мене поголили наголо, оскільки моє волосся було кучерявим, а бабуся, віруюча людина, повісила мені срібний хрестик, який я пізніше згризла.
Пізніше нас вивезли до Німеччини. Там жінок і чоловіків розділяли. Ми перебували в Ессені недовго. Тато, який досконало володів німецькою і зовнішньо був схожий на німця, працював креслярем у Дюссельдорфі. Місцева родина добре ставилася до нас, і вони виділили нам кімнату. Хоч патріарх сім’ї знав про моє єврейське походження, нас не переслідували.
Пам’ятаю, як одного разу тато потрапив під обстріл і накрив собою німкеню з дитиною, врятувавши їх. Постійно доводилося ховатися в бункері під час повітряних нальотів.
Після звільнення Ессена американськими військами ми повернулися до Києва, але рідного міста вже майже не було. Тато мав адресу сестри, в якої ми недовго мешкали, а згодом переїхали до іншої родички.
Тато просив мене нікому не розповідати про моє походження й те, що я пережила. Він передав мені золоті мамині сережки, перстень і ланцюжок, що я зберігаю і досі.
Свідчення 3
Я народилася 19 жовтня 1931 року в Подільському районі Києва. Коли війна розпочалася, батька забрали на фронт, і ми з мамою та двома братами залишилися самі. Я працювала та доглядала за дітьми.
У вересні 1941 року німці наказали всім євреям з’явитися в Бабин Яр. 28 вересня я з мамою пішла реєструватися до комендатури, але через велику кількість людей простояли там увесь день. Ми пощастило — інакше мене б уже не було.
Наступного дня готувалися йти до Бабиного Яру, але мій брат захворів і не міг рухатися. Мама пішла подивитися сама і так і не повернулася. Знайома розповідала, що бачила її в Бабиному Яру, де вона плакала і просила відпустити її додому.
Мені тоді було дев’ять років. Наші сусіди відправилися до яру, найнявши бричку, але дива не сталося.
До повернення батька ми жили на вулиці Воздвиженській на Подолі. Нас врятували родичі тата — українці. Тато повернувся з фронту 1 вересня 1942 року пораненим і хворим. Усюди доводилося ховатися, бо переслідування не припинялися. Паспорт тата, який засвідчував його українське походження, став нашим захистом.
Переважна більшість переслідувань була справою гестапівців, тоді як звичайні німці часто проходили повз, не звертаючи увагу. Часто по вулицях проїжджали машини, які могли забрати будь-кого, особливо підлітків, яких іноді вивозили до Німеччини.
Мого старшого брата двічі заарештовували, але батько забрав його з комендатури. Дуже важким був рік після його повернення — ми пережили справжнє пекло.
Пам’ятаю, що період окупації іноді повертає мене думками у ті часи. Багато хто вижив випадково, але й обстріли та небезпеки переслідували нас постійно.
Зараз я відвідую Бабин Яр у пам’ятні дні, але не можу довго залишатися там. Коли ступаю на землю яру, відчуваю тиск, ніби мене мають закопати.
Ці свідчення — доказ жорстокості подій, які відбулися у Бабиному Яру та навколо нього, що залишаються невід’ємною частиною історії Голокосту. Меморіальний центр та проєкт «Голоси» продовжують роботу з відновлення пам’яті про загиблих і тих, хто пережив цю трагедію.
