10:00 - 18:00
 (044) 278 48 64 

 м.Київ
 вул. Володимирська, 2 

Н Наукові публікації

Урочистий переїзд столиці УСРР з Харкова до Києва

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Олена Буняк. Урочистий переїзд столиці УСРР з Харкова до Києва/О. Буняк//Від України до УРСР: Матеріали Всеукр. наук. конф. до 80-річчя перенесення столиці радянської України до міста Києва. м. Київ, 12 грудня 2014 р. – К., 2016. – С.49-56.

Олена Буняк

Урочистий переїзд столиці УСРР з Харкова до Києва

У 2014 році виповнилося 80 років з того моменту як Києву, історичному і духовному центру українських земель, було повернуто столичний статус, втрачений після поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років. У період Української революції Київ був не лише центром революційних подій, а й столицею Української Народної Республіки (УНР), незалежність якої була проголошена 22 січня 1918 р. ІV Універсалом Української Центральної Ради. На противагу УЦР, в грудні 1917 р. в Харкові більшовики проголосили про утворення радянської Української Народної Республіки та створили перший радянський уряд – Народний секретаріат. Цей крок пояснювався цілком зрозумілими обставинами: Київ з його потужними націоналістичними традиціями з самого початку революційних подій протистояв пробільшовицькому Харкову, який до того ж перебував під особливим впливом радянської Росії, яка проводила відверто агресивну політику щодо незалежної УНР. Не випадково, що саме в Харкові була прийнята і перша українська радянська Конституція, ухвалена  ІІІ Всеукраїнським з’їздом Рад у березні 1919 р. Однак, протягом 1918-1919 рр., коли Київ періодично перебував під владою більшовиків, тут знаходилися і вищі органи української радянської влади. Більшовицька Росія негативно реагувала на перебування радянських владних структур України в «націоналістичному» Києві, розглядаючи його і надалі як «торжище, вертеп розбійників, кубло змовників проти пролетарської диктатури». В непрямій формі радянське керівництво РСФРР наполягало на тому, щоб статус української столиці перебрав на себе Харків. Впродовж грудня 1919 – січня 1920 рр. Харків остаточно утвердився як політико-адміністративний центр радянської України, місце перебування її центральних органів влади. Офіційної постанови про надання місту столичного статусу не було, лише нова Конституція, ухвалена ХІ Всеукраїнським з’їздом Рад в травні 1929 р., зазначила, що «столицею УСРР є місто Харків».

Вперше на вищому партійно-державному рівні питання про перенесення столиці прозвучало 18 січня 1934 р. на Пленумі ЦК КП(б)У, коли П. Постишев, другий секретар ЦК КП(б)У заявив, що ЦК ВКП(б) і особисто тов. Сталін пропонують столицю України перенести в Київ. При цьому наголошувалося, що причини, які заважали раніше Київ зробити столицею України, ліквідовані. Аргументами щодо перенесення столиці були твердження про необхідність посилення уваги подальшому колгоспному будівництву на Правобережжі, а також сприяння національно-культурному будівництву та більшовицькій українізації в цілому. Які ж справжні причини такого рішення?

Українські дослідники розглядають причини перенесення столиці з Харкова до Києва, насамперед, як суто політичні. Зокрема, професор С.Кульчицький вважає, що власті загравали з національними почуттями громадян України і чудово усвідомлювали політичне значення свого кроку, але не могли цього визнати, бо довелося б пояснювати причини попереднього перенесення столиці в Харків. На думку історика В. Вохмяніна, в рішенні про перенесення столиці мав місце суб’єктивний фактор. Він вважає, що цю ідею міг донести до партійної верхівки, «хтось особливо впливовий і пробивний» але хто він і навіщо йому це було потрібно, ймовірно, так і залишиться загадкою історії.

ХІІ з’їзд КП(б)У, який відбувся 18-23 січня 1934 р. в Харкові в приміщенні театру Державної опери (вул. Римарська, 21) ухвалив резолюцію «Про перенесення столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки в місто Київ». В резолюції зазначалося: «Зважаючи на зміцнення основних промислових районів України, утворення областей, що полегшують керівництво цими промисловими районами України (Донбас, Харків, Дніпропетровськ), маючи на увазі необхідність наближення уряду України і центрального партійного і радянського апарату до найважливіших сільськогосподарських районів, якими є райони, розташовані на Правобережжі України, а також для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації, – перенести столицю України в місто Київ, що є природним географічним центром. Строк переїзду – осінь 1934 р.» Цього ж дня відповідну постанову ухвалив і ВУЦВК. Лаконічний текст постанови був роз’яснений партійними друкованими виданнями.

Детальний аналіз змісту процитованого вище документу дає підстави стверджувати, що він має ряд невідповідностей. Найперше, увагу привертає своєрідна інтерпретація назви тогочасної України. Так у заголовку постанови йдеться про Українську Соціалістичну Радянську Республіку, а в тексті – про Україну. В форматі того часу це не були тотожні поняття. По-друге, аргумент щодо Києва як «природного географічного центру», – надуманий. Київ, що знаходився на той час неподалік західного кордону, апріорі не міг бути географічним центром радянської України (УСРР), а лише всієї України, тобто, із західноукраїнськими землями включно. По-третє, рішення про перенесення столиці з Харкова до Києва з’явилося в той час, коли партія позбулася політичних суперників та міцно вкоренилася не тільки в пролетарських містах а й в сільській місцевості, тому аргумент про необхідність наближення уряду України і центрального партійного і радянського апарату до найважливіших сільськогосподарських районів звучить непереконливо. По-четверте, про яке забезпечення дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації може йти мова, коли здійснюючи політику українізації, режим водночас жорстоко переслідував національну інтелігенцію. І нарешті останнє, але найголовніше, на пов’язаність столичного статусу міста з історією українського народу постанова не вказувала.

Своєрідне трактування проблеми перенесення столиці знаходимо в «Офіційному донесенні італійського консульства у Харкові посольству Італії в СРСР». В ньому зазначалося, що повернення столиці на її історичне місце очевидно спрямоване на приховування переслідувань українського народу. Однак, на думку італійського дипломата, переслідування могли стати ще більшими у зв’язку з намаганням більшовиків остаточно викорінити будь-які національні прояви та прагнення до незалежності, які можливо активізуються в зв’язку з перенесенням столиці до Києва. Представник італійського консульства вважав, що «повернення столиці до Києва закриває сторінку в українській історії, яку відкрив Петлюра 1919 року, почавши розбудову великої незалежної України...». Італійський дипломат також зазначав, що в перспективі рішення про перенесення столиці до Києва, ймовірно, призведе до того, що «кордони України звузяться до кордонів української держави між Дніпром і Чорним морем, тоді як найбагатші терени Лівобережжя будуть анексовані і приєднанні до Московщини». Припущення італійського дипломата щодо посягання кремлівської влади на українське Лівобережжя звучить дуже актуально в контексті сучасних подій, коли Україна втягнена у військовий конфлікт на теренах своїх східних областей і змушена відстоювати свою територіальну цілісність. В документі звернено увагу  на міжнародний резонанс, викликаний постановою про перенесення столиці з Харкова до Києва. В донесенні йшлося, зокрема, про реакцію Польщі на цю подію. Польська сторона пов’язувала перенесення столиці до Києва як не випадкове наближення до західноукраїнських земель. Польща побоювалась, що більшовики, наблизивши столицю УСРР до західних кордонів, незабаром можуть претендувати на західноукраїнські землі, що входили до її складу.

Цікаві міркування щодо рішення про перенесення столиці містить «Політичний звіт Генерального консульства Німеччини у Харкові німецькому посольству в Москві», в якому наголошувалося, що перенесення столиці з Харкова до Києва являє собою не просто адміністративну акцію, а що «це удар партійного Центру по Україні, якою править диктаторськими методами Постишев – довірена особа Центру». Водночас, на думку німецького дипломата, перенесення столиці в більш орієнтовану на виробництво сільськогосподарської продукції західну частину України могло дати центральній московській владі змогу керувати промисловістю Донбасу безпосередньо, без участі в ньому українських інстанцій.

            Спочатку переїзд запланували на осінь 1934 р., згодом цей термін переглянули і перенесли на 24 червня цього ж року. Ця дата стала днем урочистого переїзду вищих партійно-державних органів до Києва та започаткувала новий столичний відлік для міста. Питаннями організації зустрічі партійного та урядового керівництва УСРР в новій столиці займалася спеціально створена Комісія ЦК КП(б)У, яка незадовго до переїзду двічі проводила засідання – 18 та 21 червня. В результаті було чітко вибудовано сценарій зустрічі у Києві вищого керівництва республіки, 24 червня для всіх підприємств та установ міста визнано вихідним днем та зобов’язано всі газети випустити напередодні і в день приїзду Уряду спеціальні номери, присвячені цій події. Згідно з ухваленими рішеннями, на пероні уряд мала зустрічати делегація у кількості 100-150 чоловік, а на вокзальній площі – делегації робітників, колгоспників, партійних, комсомольських, піонерських та професійних організацій в кількості 3,5 тисяч осіб, за їх персональний відбір та видачу іменних перепусток відповідали секретарі районних партійних комітетів.

  Цікавими є ухвали Комісії «Про порядок проведення параду і демонстрації», які визначали маршрут проїзду партійно-урядової делегації з вокзалу в центр міста, час і порядок проведення військового параду та демонстрації, специфіку роботи з дітьми, заходи безпеки тощо. Маршрут мав пролягати від вокзалу по вулицях Безаківська – Тимофіївська – Леніна – Короленко до площі Героїв Перекопу. В контексті сучасних назв вулиць, цей маршрут виглядав так: вул. Симона Петлюри – вул. Михайла Коцюбинського – вул. Богдана Хмельницького – Володимирська вул. – Софійський майдан. Військовий парад планували провести з 12 год. 30 хв. до 15 год. Вслід за військовими повинна йти колона дітей, потім прапороносці і демонстранти. Для демонстрації відводився час з 15 год. до 17 год-17год. 30 хв. Дітей необхідно було до початку демонстрації зібрати в Золотоворітському саду, який мав бути належним чином оформлений. Там же потрібно було організувати два пересувних ларька, щоб забезпечити дітей на час демонстрації їдою та напоями. За колоною дітей були закріплені відповідальні особи від кожного району, які зобов’язані після проходження дітей повз трибуни розвести їх в автобусах по своїх районах. Категорично заборонялося кидати квіти під час зустрічі і демонстрації.

Проведення урочистого пленуму міськради Комісія планувала провести при гарній погоді на стадіоні «Динамо», а на випадок несприятливої погоди – в приміщенні театру ім. Франка (на попередньому засіданні мова йшла про приміщення цирку).

Значна увага була приділена питанням художнього оформлення та ілюмінації міста. По всьому місту планувалося розмістили портрети льотчиків-челюскінців і картини, що зображують окремі моменти челюскінської епопеї, портрети Сталіна, Леніна і членів Політбюро ЦК ВКП(б).

Останнє питання стосувалося асигнування коштів на урочистості. У зв’язку з цим Комісія ухвалила рішення: «Просити ЦК КП(б)У і Уряд виділити в розпорядження Київської міськради на видатки, пов’язані з організацією зустрічі Уряду – 150.000 крб».

Напередодні переїзду, 23 червня 1934 р. у Харкові в приміщенні театру ім. Шевченка відбувся урочистий пленум Харківської міськради разом з партійними, професійними і комсомольськими організаціями присвячений переїздові вищих партійно-державних органів до нової столиці УСРР – Києва. У той день місто було прикрашене червоними полотнищами, лозунгами й портретами вождів, приміщення Харківського вокзалу – лозунгом «Хай живе Київ – столиця радянської соціалістичної України!». Трудящі Харкова організованими колонами вишикувалися на привокзальній площі, де ввечері відбулися проводи ВУЦВК, РНК УСРР, ЦК КП(б)У до нової столиці. На мітингу виступив Г. Петровський, який зазначив, що 15 років проведених у Харкові стали цілою епохою будування радянської України. Потім керівники партії і уряду обійшли почесну варту і о 8 год 35 хв. під мелодію «Інтернаціонал» та тисячоголосе «Ура!» поїзд відправився від станції Харків.

            Наступного дня святкові заходи з нагоди урочистого переїзду відбулися вже в новій столиці. У цей день зустрічати своїх вождів вийшло на вулиці Києва, за приблизним підрахунком, близько півмільйона трудящих. Задовго до прибуття поїзда з першими особами республіки на привокзальній площі Києва зібралися учасники мітингу, серед яких були керівники радянських і партійних організацій Ільїн, Василенко, Амелін, Петрушанський, Алексєєв, Друскіс, Мілх, Іванов, Поляков та інші; делегації від колгоспів Київщини, Вінниччини, Одещини та інших областей України. Сюди ж з бойовими прапорами прийшли червонопрапорники-арсенальці, делегації ударників з усіх підприємств Києва та юні піонери. Об 11год 12 хв. пролунав 101 гарматний постріл-салют, який сповістив все місто, що потяг з високопосадовцями прибув на київський вокзал. Партійно-урядова делегація піднялась на балкон-трибуну, де вже знаходилися близько 50 чоловік, яких особисто визначали Голова ДПУ В. Балицький та перший заступник Голови Раднаркому УСРРІ. Шелехес. Перед зустрічаючими з короткими промовами виступили Голова ВУЦВК Г. Петровський та голова облвиконкому М. Василенко. Після закінчення урочистого мітингу члени ЦК КП(б)У, ВУЦВК та Раднаркому відправились на площу Героїв Перекопу, щоб привітати воїнів-учасників параду. Звідти вони повернулися до Оперного театру, де розмістилася на спеціально встановлених трибунах. Туди ж перевезли делегації, які зустрічали на вокзалі прибулих з Харкова партійно-державних керівників. Причому за попередньо ухваленим рішенням делегації АМСРР, Вінницької та Чернігівської областей, колгоспників Київської області та залізничників розмістили на трибуні, а решту – на тротуарі біля трибун. Варто зазначити, що секретар ЦК КП(б)У С.Косіор звертався до Й.Сталіна за дозволом на проведення в Києві військового параду за участю наявних військових частин Київського гарнізону. Військовий парад розпочався о 12 год. 20 хв.: повз урядову трибуну проходили колони військово-навчальних закладів, мчала на конях кіннота, проїжджала військова техніка, моторизована піхота, механізовані майстерні і санчастина. Завершила військовий парад авіація. За словами очевидців тих подій: «…враз над вулицею Короленка знялися літаки, важкі бомбовози, полохливі і швидкі винищувачі та розвідники, що перешиковуючись на ходу, стройно неслися над містом, над десятками тисяч трудящих на вулицях». Після військового параду відбулася демонстрація трудящих.

Урочистий розширений пленум Київської міськради, об’єднаний з президіями облвиконкому та облпрофради, за участю представників обласної та міської партійної і комсомольської організації, районних рад, військових частин, підприємств розпочався о 8 год. вечора на стадіоні «Динамо». На Пленум пропускали за спеціальними перепустками білого та червоного кольорів. Учасники пленуму, які отримали білі перепустки, могли бути присутні тільки на стадіоні «Динамо», а ті, хто отримав червоні, – і на стадіоні «Динамо» і, в разі негоди, в приміщенні театру ім. Франка. Пленум відкрив голова київської міськради Р. Петрушанський. Перед учасниками зібрання з вітальною промовою виступив Голова Раднаркому П. Любченко, який підкреслив, що перенесення столиці радянської України з Харкова до Києва – результат економічного, культурного, військового росту й зміцнення радянської України та Радянського Союзу.

Ввечері кияни та гості міста мали змогу милуватися святковим салютом та водним карнавалом, в якому були задіяні 300 човнів.

Столичний статус Києва законодавчо закріпила Конституція УРСР (стаття 145), ухвалена 30 січня 1937 р. Головне місто України потребувало суттєвих змін в капітальному будівництві, міській інфраструктурі тощо. Через рік після переїзду була затверджена Урядова комісія в справах планування й реконструкції Києва, під керівництвом архітектора П. Хаустова розпочалася розробка Генерального плану міста. Столичному Києву, на думку високопосадовців, був необхідний великий урядовий центр. Для його спорудження обрали Михайлівську площу, де перед початком будівництва знесли Михайлівський Золотоверхий Собор та Трьохсвятительську церкву. Для створення проекту урядового центру в 1934-1935 рр. було проведено конкурс, за його умовами передбачалось спорудження двох монументальних будинків – ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР, між якими планувалося встановити пам’ятник Леніну висотою до 52 м. Із запроектованого ансамблю звели лише одну будову (нинішній будинок МЗС України). Всього за п’ять років (1934-1938) у промислове, житлове, комунальне і соціально-культурне будівництво було вкладено близько 1,5 млрд. крб. У зв’язку із збільшенням населення та великим промисловим і цивільним будівництвом значно розширилася територія міста. Станом на 1938 р. в Києві було дев’ять районів: Ленінський, Шевченківський, Петровський, Жовтневий, Сталінський, Московський, Кіровський, Дарницький, Залізничний. Загалом наприкінці 1930-х років Київ перетворився на сучасне місто з мільйонним населенням.

Календар подій

Пн. Вт. Ср. Чт. Пт. Сб. Нд.
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30

Пошук по сайту

Новини

Анонси

Експонат Тижня

Віртуальна Екскурсія музеєм