10:00 - 18:00
 (044) 278 48 64 

 м.Київ
 вул. Володимирська, 2 

Н Наукові публікації

Матеріали Національного музею історії України про антирелігійну політику в Україні 1920– 1930 рр.

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Олена Буняк. Матеріали Національного музею історії України про антирелігійну політику в Україні 1920– 1930 рр./О.Буняк//Історія та сучасні виклики непокараних злочинів радянського тоталітаризму проти церкви: Матеріали Міжнарод. науково-практ. конф. м.Київ, 11 червня 2015 р. – К., 2015. – С.71-78.

 

Олена Буняк

Матеріали Національного музею історії України про антирелігійну політику в Україні 1920– 1930 рр.

В статті відображено три етапи антирелігійної боротьби в Україні в 1920-х – 1930-х роках, акцентовано увагу на законодавчих документах, які визначали кожен із етапів, охарактеризовано форми і методи антирелігійної боротьби та представлено матеріали НМІУ, які відображають антирелігійну політику в Україні в зазначений період.

Ключові слова: Національний музей історії України, релігія, більшовицький уряд, антирелігійна політика, антирелігійна боротьба, атеїзм, пропаганда, постанова.

 

Антирелігійна політика – один із пріоритетних напрямків діяльності більшовицького тоталітарного режиму, спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду. Згідно з політичним курсом правлячої більшовицької партії, витіснення релігії та її соціального інституту – церкви із суспільної свідомості було необхідною умовою будівництва соціалістичної держави. Тому партійно-радянське керівництво проголосило релігію історичним пережитком, «опіумом», з яким слід боротися і який необхідно викорінити. Оскільки у Російській імперії нараховувалося (станом на 1917 р.) близько 118 тис. культових споруд (церков, костелів, мечетей, синагог, сектантських молитовних будинків), понад 1000 монастирів, близько 300 духовних навчальних закладів[1], то антирелігійна боротьба набрала надзвичайно великого розмаху.

Антирелігійну боротьбу впродовж 1920-1930-х рр. умовно можна розділити на три етапи, кожен з яких розпочинався черговим визначальним законодавчим актом, ухваленим партійно-державним керівництвом: І-й етап (1917-1923 рр.) – «Декрет про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви», ухвалений Раднаркомом (Радою Народних Комісарів) 5 лютого 1918 р.; ІІ-й етап (1923-1929 рр.) – резолюція ХІІ з’їзду РКП(б) «Про постановку антирелігійної агітації і пропаганди»; ІІІ-й етап (1929-1930-ті рр.) – закон «Про релігійні об’єднання», схвалений 8 квітня 1929 р. ВЦВК (Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет) і РНК СРСР.

Антирелігійна політика в Україні, яка здійснювалася радянськими владними структурами, йшла у фарватері ідентичної політики більшовицької Росії. Українська законодавча база, форми та методи антирелігійної боротьби дублювали російські аналоги. Під егідою більшовицької партії маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України проголосив 19 січня 1919 р. тотожний російському «Декрет про відокремлення Церкви від держави та школи від Церкви». Згідно з цим декретом Церкву позбавили майна та права ним володіти, припинили державні субсидії церковним і релігійним організаціям, викладання релігії в школах було заборонено, релігійну символіку та атрибутику із навчальних закладів – вилучено. На виконання декрету Народний комісаріат освіти України ухвалив низку постанов, зокрема: «Про релігійні обряди і викладання Закону Божого в радянській українській школі» (4 лютого 1919 р.); «Про духовні училища і семінарії» (15 лютого 1919 р.). Відповідно до постанов, були звільнені з посад викладачі Закону Божого; духовні школи передавалися у відання Народного комісаріату освіти і перетворювалися на загальноосвітні; заборонялося викладання релігійних предметів; духовенство позбавлялося права викладати в школах навіть після зречення сану.

На першому етапі антирелігійна боротьба зводилася переважно до обвинувачення духівництва в контрреволюційній діяльності і супроводжувалася моральним знущанням, конфіскаціями, арештами, розстрілами. Таким чином, релігія, в усіх її конфесійних проявах, поступово перетворювалася на об’єкт переслідувань і репресій. Показовим в цьому контексті є плакат із закликом: «Уходьте від попів, ксьондзів, патерів, рабинів, муллів в ряди тих, хто свідомо бореться за всяке фізичне і моральне розкріпачення»(рос.)[2], що входить до збірки музею.

Поряд із репресивними широко використовувалися і агітаційно-пропагандистські форми антирелігійної боротьби. Важливе значення надавалося організації антирелігійних диспутів та лекцій переважно для робітничої і селянської молоді, червоноармійців та інтелігенції. Значною популярністю користувалися антирелігійні демонстрації, антирелігійні дні (або тижні), «комсомольські Пасхи» тощо. У фондах музею зберігається листівка «Христос Воскрес!», яку було видано 1923 р. в Москві Центральною комісією по проведенню «комсомольської Пасхи». В ній міститься заклик прийти на комсомольські збори та лекції, на яких розкажуть, пояснять, покажуть, що «християнство не якась особлива релігія,… воно породжено таким же нерозумінням світу, як всі інші релігії» (рос.)[3].

На пропозицію одного з ідеологів атеїзму І. Скворцова-Степанова, у 1922 р. була започаткована особливо цинічна кампанія боротьби зі святкуванням Різдва Христового та Великодня. На ці великі свята комсомол організовував так звані «карнавали», щоб перешкодити службі в церквах. По всьому радянському просторі сотні людей поблизу храмів виспівували антирелігійні частівки, витанцьовували у вбранні стародавніх язичницьких богів, християнських священнослужителів тощо. Підтверджує сказане вище

доповідна секретарю ЦК КП(б)У С. Косіору від заступника голови Державного політичного управління (ДПУ) К. Карлсона про антирелігійний карнавал, який відбувся 1929 р. на Великдень в Києві: «Учасники колони демонстрантів Жовтневого району випустили кілька ракет по віруючим під час хресного ходу біля Стрітенської церкви. Деякі віруючі отримали опіки. Ракети пускали також у автокефалістів, які молилися у Софійському соборі. З балкону УКРМЕТу у вівтар Софійського собору спрямовували світло прожектора, яке засліплювало духовенство, заважало богослужінню» (рос.)[4].

Приводом для першої масової антирелігійної кампанії став голод 1921-1922 рр., який охопив південь України, Крим, Кубань, Поволжя. В зв’язку з цим Голова ВЦВК М. Калінін підписав 23 лютого 1922 р. декрет про конфіскацію церковних цінностей для боротьби з голодом у Поволжі. В Україні відповідну постанову підписав 8 березня 1922 р. Голова ВУЦВК Г. Петровський. Вилучення церковних коштовностей із Києво-Печерської Лаври розпочалося 8 квітня 1922 р. Цим питанням займалася спеціально створена урядова комісія. У результаті її діяльності загальна вага конфіскованих предметів становила – 64 кг золотом і 11,2 кг сріблом[5].

Однак гуманна мета, задекларована в документах, дуже швидко переросла у відверто антирелігійну кампанію. Наприкінці березня 1922 р. почалася насильницька реквізиція церковних цінностей. У відповідь патріарх Тихон звернувся з посланням до віруючих Російської православної церкви, в якому застеріг проти вилучення освячених предметів, уживання яких не для богослужбового призначення забороняється канонами. На початку травня його було заарештовано за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Підтверджує сказане вище стаття «Патріарх Тихон перед Верховним судом Республіки»[6] із газети «Більшовик» № 89 (155) 24 квітня 1923 р. Вона звинувачує патріарха і вищих священнослужителів у низці злочинів проти Радянської влади, а саме: протест проти вилучення церковних цінностей, відокремлення церкви від держави, контрреволюційна діяльність тощо.

Всіх, хто чинив опір вилученню предметів церковного культу, необхідних для здійснення богослужінь, жорстоко карали. Тільки у Харкові впродовж травня 1922 р. було розстріляно 187 осіб[7].

До 1922 р. більшовицька влада не мала цілісної програми боротьби з церквою, хоча використовувала кожну можливість спрямувати репресивні заходи проти духовенства й віруючих. 4 липня 1922 р. була створена Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВАК) – Комісія Політбюро ЦК КП(б)У з антирелігійної пропаганди. Вона була аналогом агітаційно-пропагандистського відділу (згодом антирелігійної комісії) при ЦК РКП(б). Впродовж 1922-1929 рр. саме ВАК визначала всю антирелігійну політику в Радянській Україні. Вона відіграла головну роль у плануванні та здійсненні розколів православ’я в 1920-х рр.

Другий етап антирелігійної боротьби започаткувала резолюція «Про постановку антирелігійної агітації і пропаганди», ухвалена ХІІ з’їзд РКП(б) у 1923 р. Рішення з’їзду рекомендували розширювати атеїстично-пропагандистську роботу серед населення з метою комуністичного виховання трудящих та підвищення керівної ролі партії у всіх сферах життя радянського суспільства[8]. Не вдаючись до детального аналізу цієї постанови, варто зазначити, що антирелігійна пропаганда як напрямок державної антирелігійної політики більшовиків вперше була задекларована у новій Програмі партії, схваленій VIII з’їздом РКП(б) у березні 1919 р. В документі зокрема йшлося, що партія прагне повного зруйнування зв’язку між експлуататорськими класами і організацією релігійної пропаганди, сприяючи фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобонів і організуючи найширшу науково-освітню і антирелігійну пропаганду. Шляхи практичного здійснення цієї настанови розглянув у травні 1921 р. пленум ЦК РКП(б), серед ухвал якого – «на місце релігійного світорозуміння поставити струнку комуністичну наукову систему»[9].

Керуючись постановою російських більшовиків, ЦК КП(б)У в 1923 р. ухвалює «Тези по антирелігійній пропаганді». У вступній частині документу акцентовано увагу на тому, що «повне розвінчання і викриття попівщини; розкол православної Церкви» це здобутки партії в ході антирелігійної боротьби[10]. Тези закликали розгорнути масову атеїстичну пропаганду, заперечуючи існування Бога, викриваючи духовенство, зображуючи релігію як марновірство й забобонність; проводити масовий збір підписів про закриття церков; організовувати перепідготовку вчителів з метою удосконалення їхньої антирелігійної роботи; спонукати священнослужителів до зречення сану тощо. Дискримінація духовенства та утиски з боку владних структур призвели до того, що багато священиків зреклися духовного сану. Якщо впродовж 1927-1928 рр. зреклося 179 осіб, то в 1929-1930 рр. – 2000 осіб[11].

       В інших партійних документах, зокрема в резолюціях ІХ з’їзду КП(б)У «Про партбудівництво» і Х з’їзду КП(б)У «Про завдання культурного будівництва на Україні», резолюції ЦК КП(б)У «Про релігійний рух і антирелігійну пропаганду», питання про зміст, завдання і форми атеїстичного виховання трудящих були конкретизовані. Головним у цих документах була настанова про забезпечення тісного зв’язку атеїстичної роботи з практикою соціалістичного будівництва, всебічне розгортання боротьби з релігією і проведення її виключно засобами ідейного впливу на маси. Антирелігійна пропаганда охопила насамперед всі ланки освіти – від початкової до вищої. Було створено спеціальні курси для підготовки відповідних спеціалістів, викладалася методика антирелігійної роботи в інститутах політичної освіти, організовано видання антирелігійної літератури, періодики. Особлива увага приділялась наочній агітації. На підприємствах, у клубах, бібліотеках, хатах-читальнях і школах відкривались антирелігійні виставки, створювались кабінети чи куточки безбожників, випускались ілюстровані стінні газети. У великих містах організовувались антирелігійні музеї, які влаштовували для відвідувачів антирелігійні вистави, лекції, екскурсії. У фондах музею зберігається фотографія, на якій зображено червоноармійців під час екскурсії до антирелігійного музею, а зі звороту – напис: «…З наближенням Великодня значно зросло відвідування музею різними екскурсантами…» (рос.)[12].

       Наочною антирелігійною агітацією опікувалася Спілка войовничих безвірників СРСР. В Україні діяв республіканський філіал СВБ СРСР – «Спілка войовничих безвірників України» (далі – СВБУ), яка до 1929 р. мала назву – «Спілка безвірників України». Початком її організаційного оформлення слід вважати 21 квітня 1926 р., коли Оргбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про створення в республіці антирелігійного товариства. У Харкові для проведення підготовчої роботи була створена Тимчасова Всеукраїнська Рада Спілки безвірників на чолі з Дмитром Ігнатюком. Серед завдань Ради – створення первинних осередків безвірників, розробка інструкцій та програм, підготовча робота до проведення установчого з’їзду тощо. Перший Всеукраїнський з’їзд безвірників (11 травня 1928 р.) організаційно оформив Спілку безвірників УСРР, затвердив тези і ряд резолюцій, які визначили основні завдання й методи діяльності Спілки та обрав керівний апарат – Центральну Раду Спілки безвірників УСРР. Згідно з архівними документами за 1929 р.: «На початку 1928 р. кількість членів спілок безвірників на Україні дорівнювала 20.000. Зараз в спілках нараховується вже не менше 150.000 чол. Є округи, де робота С.Б. поставлена майже зразково, наприклад, Проскурівщина, Кременчуччина, Одещина, Київщина»[13].

Під керівництвом компартії Спілка організовувала масову антирелігійну роботу: атеїстичну агітацію та пропаганду, включно з висміюванням і цькуванням духовенства і віруючих, закриванням храмів і монастирів, нищенням ікон, церковних книг та атрибутики тощо; видавала журнал «Безвірник» (1925-1935), газету «Войовничий безвірник» (1929-1939), тижневик «Безбожник» та неперіодичну антирелігійну літературу. В експозиції музею представлено примірник газети «Войовничий безвірник» № 11 за 5 квітня 1930 р. з матеріалами про роботу пленуму Центральної Ради Спілки войовничих безвірників України. Серед ухвал пленуму: «У відповідь на лютування наших ворогів підсилимо боротьбу з релігійним дурманом. Доб’ємося того, щоб всі трудящі заспіль зрозуміли контрреволюційну суть релігії й з презирством відкинули від себе релігійні забобони» [14].

Впродовж 1936-1937 рр., в умовах жорстокого сталінського терору, поряд із посиленням антирелігійного тиску на віруючих, здійснювалася широкомасштабна кампанія звинувачень у ворожій діяльності проти керівників місцевих спілок, які нібито своїми злочинними діями розвалили роботу товариства. Ворогами народу було оголошено майже весь керівний склад СВБ УСРР на чолі з Д. Ігнатюком. Переломним моментом у подальшій діяльності Спілки стала постанова ЦК КП(б)У від 13 травня 1937 р. «Про стан антирелігійної пропаганди та роботу Українського товариства «Войовничий безвірник», яка зобов’язувала партійні органи на місцях відновити діяльність первинних осередків безвірників, особливу увагу звернути на залучення до товариства нових членів та переглянути і зміцнити керівні структури. Спілка войовничих безвірників УСРР за час свого існування відіграла роль вдалого засобу для втілення в життя антирелігійних директив партії та держави.

ВУЦВК постановою від 12 жовтня 1927 р. затвердив Адміністративний кодекс УСРР, один із розділів якого був присвячений релігійним культам. На розвиток відповідних положень цього кодексу була видана Інструкція «Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад і про систему обліку адмінорганами складу релгромад і служителів культу» (23 червня 1932 р.). В документі акцентовано, що релігійні об’єднання не повинні займатися іншою діяльністю, окрім спрямованої на задоволення релігійних потреб віруючих.

8 квітня 1929 р. ВЦВК і Раднарком СРСР схвалили закон «Про релігійні об’єднання», який започаткував третій етап антирелігійної боротьби та на шістдесят років визначив релігійну політику влади. Усі положення закону були спрямовані на роз’єднання церковної спільноти, перетворення Церкви на неорганізований конгломерат незалежних громад, а також на взяття будь-яких релігійних дій під контроль влади. Православ’я з його морально-духовними цінностями оголошувалося перекрученим світорозумінням. Будь-яка церковна діяльність поза межами храмів заборонялася, і розглядалася як релігійна пропаганда. Закон забороняв проводити загальні збори релігійних організацій без дозволу влади (ст. 12), займатися доброчинною діяльністю (ст. 17), скликати релігійні з’їзди та наради (ст. 20), видавати релігійну літературу, викладати релігійні вчення в закладах, не призначених для цього спеціально (ст. 18). Усі культові споруди вважалися державною власністю і могли передаватися церковним громадам лише в тимчасове користування. Громади, яким було передано храми, зобов’язувалися безперешкодно допускати уповноважених до їхнього огляду в будь-який час (ст. 29). Заборонялося організовувати групи, гуртки, відділи для навчання релігії[15]. Цей закон започаткував новий етап юридичних обмежень і утисків церковних спільнот. На виконання нового закону Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР видав 1 жовтня 1929 р. постанову, якою було запроваджено обов’язкову реєстрація духовенства. З того часу і до розпаду Радянського Союзу священнослужитель мав право здійснювати богослужіння лише за умови наявності в нього довідки про реєстрацію у відповідному державному органі. Це служило ефективним знаряддям для втручання у внутрішнє життя Церкви та здійснення тиску на священнослужителів.

В газеті «Правда» 3 січня 1930 р. була надрукована постанова про те, що всі обмежені в правах особи (до них належали і священики) повинні бути виселені з усіх націоналізованих приміщень, а також із тих, що належать кооперативам і промисловим підприємствам. На цей час всі церковні й парафіяльні будинки були націоналізовані. Отже, більшість священиків були позбавлені житла.

Завдання атеїстичної пропаганди та агітації розглядалися на Всеукраїнському з’їзді сільських політосвітробітників, що проходив у Харкові 6-10 січня 1930 р. Не ставлячи за мету проаналізувати всі ухвали, варто акцентувати увагу на завданнях з антирелігійної роботи серед жінок. В постанові наголошувалося, що «…треба звернути увагу на антирелігійну роботу серед селянок. Необхідно ознайомити селянку із історичною роллю релігії в справі правового закріплення жінки. Треба викривати класову роль всякої релігії, висвітлювати антигігієнічність релігійних обрядів, шкідливість постів, треба вжити заходів до втягнення наймичок, біднячок та середнячок до осередків безвірників та притягти їх до активної боротьби проти релігійних пережитків»[16]. Окрім власне завдань атеїстичної пропаганди, сама дата проведення з’їзду – на Різдво теж вказує на антирелігійну спрямованість даного заходу.

На рубежі 1920-1930-х рр. боротьба проти Церкви посилилася. В цей період місцева влада отримала беззастережне право вилучати церковні дзвони, мотивуючи такі дії браком міді для індустріалізації. В січні 1930 р. до одеського заводу «Червоний профінтерн» прибув потяг, на одному з вагонів був напис: «Робітники Херсонщини шлють дзвони з усіх церков на підсилення індустріялізації країни. Хай замовкнуть дзвони по всьому Радянському Союзі!»[17]. Із дзвонів згодом мали бути виготовлені запасні частини для тракторів.

Крім того, в цей період духовенство та парафії обкладалися великим податком: у разі несплати – арешт, а парафії ліквідовувалися. Так в Україні було закрито молитовних будинків: 1924-1925 рр. – 46; 1926 р. – 28; 1927 р. – 58; 1928 р. – 97; 1929 р. – 136; 1930 р. – 234[18]. В 1932 р. розпочалася нова кампанія нищення культових споруд. Архівні дані станом на квітень 1932 р. свідчать: «На Україні досі залишаються 9 тис. молитовних будинків, 10,5 тис. релігійних громад, 9,2 тис. служників культів всіх напрямків» [19]. Впродовж 1933-1934 рр. в Україні було зруйновано майже 80% церков. Наприкінці 1936 р. в Україні діяло тільки 9% з дореволюційного числа культових споруд[20].

В 1920-1930-х рр. тотальний наступ на релігію та Церкву передбачав цілий комплекс репресивних заходів, який був зумовлений загальною атеїстичною спрямованістю тоталітарної влади. Антирелігійна політика радянських владних структур відповідала певним теоретичним засадам комунізму і виражалась у законодавчих актах. Радянське законодавство відображало ставлення більшовицької партії до релігії, як до останньої «легально діючої контрреволюційної сили», що мала вплив на широкі прошарки суспільства. Правові норми поставили релігію поза законом, оскільки позбавляли Церкву – майна, духовенство – громадянських прав, релігійні організації – умов існування.

Трансформація антирелігійної політики у 1920-1930-х рр. відбувалася відповідно загальнодержавним тенденціям. Контролюючі і регулюючі функції все більше переходили у компетенцію караючих органів; реальна влада все більше сконцентровувалася в структурах НКВС та ДПУ. В другій половині 1920-х та впродовж 1930-х рр. силові методи регулювання релігійного життя, сувора регламентація не тільки зовнішніх проявів діяльності релігійних організацій, а й втручання у внутрішні справи Церкви стали основою політики радянської держави.

Переслідування духовенства почалося з часу проголошення радянської влади, але систематичне знищення набрало сили наприкінці 1920-х рр. Проти священнослужителів використовувалися всі форми соціального тиску: юридична безправність, матеріальна залежність, моральне знущання, притягнення до кримінальної відповідальності, фізичне знищення. В результаті, на середину 1930-х рр. духовенство, як соціальна категорія, практично зникло.

Нищення матеріальної бази Церкви – закриття, руйнування чи використання не за призначенням храмів, вилучення культових предметів та церковної атрибутики – проводилося масово і з порушенням чинного законодавства. Такі дії наносили велику шкоду пам’яткам церковної архітектури, позбавляли віруючих можливості задовольняти свої релігійні потреби, примушували приховувати релігійні почуття, унеможливлювали передачу релігійних традицій підростаючому поколінню.

Однак компартійно-радянське керівництво розуміло, що викорінити релігію і скасувати церковні громади неможливо, поки є віруючі. Тому створені під егідою партії антирелігійні комісії активно займалися насадженням войовничого атеїзму і підривом існуючих Церков, у тому числі шляхом їх розколу. Ліквідуючи церковні громади і знищуючи храми, більшовицько-радянське керівництво не могло знищити релігійного світогляду, особливо дорослого населення. Більш успішним виявилося насадження «наукового атеїзму» серед молоді та дітей. Поступово почало формуватися покоління радянських людей, позбавлене в основній своїй масі віри в Бога. Пануючий державний атеїзм спричинив глибокі моральні деформації в суспільстві та зростання бездуховності. 


         [1] Про релігію і атеїстичне виховання/ Збірник документів і матеріалів. – К., 1979. – С.8.

[2] Національний музей історії України (далі – НМІУ):фонди. – Пл-660.

[3] НМІУ:фонди. – Л-3103/1-2.

    [4] Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО): Ф.1 – оп.20. – Спр.2994. – Арк.25 зв.

[5] Верига В. Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922. – К., 1996. – С.71.

[6] НМІУ:фонди. – Л-5481. – С. 1.

[7] Ісіченко І. Історія христової церкви в Україні. – Харків, 2008. – С.289.

   [8] История Коммунистической партии Советского Союза. В 6-ти тт. – М., 1970. – Т.4. – Кн.1. – С.284.

[9] Політична історія України. В 6-ти тт. – К., 2003. – Т.3. – С.201.

[10] Ісіченко І. Історія христової церкви в Україні. – Харків, 2008. – С.296.

   [11] Мартирологія Українських Церков: У 4-х тт. – Торонто-Балтимор, 1987 – Т.I. – С.1031.

[12] НМІУ:фонди. – Ф-10948.

[13] ЦДАГО: Ф.1. – Оп.20. – С.2917. – Арк.78.

[14] НМІУ:фонди. – Л-3277.

[15] Ісіченко І. Історія христової церкви в Україні. – Харків, 2008. – С.290

[16] НМІУ:фонди. – РА-1211.

[17] Там само. – С.1033.

    [18] Мартирологія Українських Церков: У 4-х тт. – Торонто-Балтимор, 1987 – Т.I. – С. 908.

[19] ЦДАГО: Ф.1 – оп.20. – Спр.5309. – Арк. 6.

     [20] Історія релігії в Україні. – К.,1999. – С. 51.

SUMMARY

Olena Bunyak

Materials National Museum of History of Ukraine anti-religious policy in Ukraine 1920 – 1930

The article describes three stages of anti-religious struggle in Ukraine in 1920 - 1930. Attention is focused of the legislative documents that define each of the stages. Forms and methods of anti-religious struggle is characterized by materials of NMIU and reflected the anti-religious policy in Ukraine during this period. 

Keywords: National Museum of History of Ukraine, religion, the Bolshevik government, anti-religious policy, anti-religious struggle, atheism propaganda resolution.

 

Календар подій

Пн. Вт. Ср. Чт. Пт. Сб. Нд.
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Пошук по сайту

Новини

Анонси

Експонат Тижня

Віртуальна Екскурсія музеєм