10:00 - 18:00
 (044) 278 48 64 

 м.Київ
 вул. Володимирська, 2 

Н Новини

Previous Next

Актуальне інтерв'ю | ТЕТЯНА СОСНОВСЬКА: ІСТОРІЯ — ЦЕ МОЖЛИВІСТЬ ПОДИВИТИСЯ ВПЕРЕД

Рейтинг користувача: 0 / 5

Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 
У Національному музеї історії України ледь не щомісяця — нова виставка. Міні-виставки на різну тематику — ще частіше. Та й експозиція, звісно, захоплива. Родини з дітьми прокладають тут свої власні маршрути, школярі приходять на «урок у музеї», квест або тематичну програму. Групи студентів штудіюють той чи інший історичний період. Вечорами та у вихідні — лекції, концерти, презентації нових історичних книжок та реконструкцій вбрання й обладунків різних епох. Життя вирує. І «минуле», як не дивно, стає тут ресурсом для майбутнього. Напередодні Міжнародного дня музеїв пропонуємо читачам «УМ» розмову з генеральним директором НМІУ Тетяною Сосновською.

«Людське життя — найбільша цінність...»

— Пані Тетяно, що, на ваш погляд, змінилося за останні три роки в музеї?
 
— Це зміни в багатьох аспектах нашої роботи — у нашій музейній ідеології, пропозиціях відвідувачу, в експозиційних акцентах, у тексті екскурсій, у дизайні. І навіть у зовнішньому вигляді наших екскурсоводів і доглядачів та їхній привітності й доброзичливості. Але це наша щоденна робота, яку ми сьогодні впровадили — а зав­тра вона вже стає для нас звичною, непомітною. Тим часом відвідувачі, особливо ті, що приїздять із-за кордону, дивуються: «Як змінився музей!». І тоді розумієш, що ці три роки прожиті недаремно.
 
— Які перші кроки були для того, щоб зміни сьогоднішні стали реальністю?
 
— Як не дивно, зміна атмосфери і ставлення персоналу до відвідувача. Також вимоги змінити формат екскурсій і освітніх пропозицій. Ми у своїх внутрішніх розмовах навіть стали називати відвідувача «клієнтом музею». Абсолютно змінився ритм роботи. Відвідувачі переконалися, що музей тепер справді працює до 18-ї години. Екскурсії ми стали проводити українською мовою, звертатися до відвідувачів — українською. 
Наш посил: «Будуємо музей європейський за змістом, сучасний за формою і український за духом» із гасла став швидко перетворюватися на реальність. Роботу базуємо на європейських цінностях. Визнаємо, що людське життя — то найбільша цінність, тоді як ще донедавна, за радянським зразком, наголошувалося, мов­ляв, «за будь-яку ціну маємо це зробити». Про це, до речі, говорив у виступі з нагоди Дня скорботи і примирення наш Президент. І ми зараз кажемо: «Ціною такої-то кількості втрачених життів ми пройшли той чи інший період історії». Ціною втрати стількох-то життів Україною пройшовся Голодомор, вчинений радянською владою, але, попри ці втрати, нація піднялася і розвивалася. В час репресій 1937—38-го стільки-то громадян України, серед яких і німці, євреї, поляки, греки — були репресовані, і це ціна того періоду нашої історії. Зараз, завершуючи експозицію, присвячену Українській повстанській армії, говоримо, що приблизно стільки-то людей влилися в цей рух і віддали своє життя — це ціна за те, щоб у ті роки зберегти Україні її духовні цінності. Якщо ми говоримо про сьогодення, то кожна сумна звістка про втрату бійця — це ціна боротьби України за свою незалежність і соборність. 

«У залі терору людина витримує не більше 5-7 хвилин...»

— Чим зацікавити сучасного відвідувача? Того ж третьокласника, який приходить зі своїм планшетом і в ньому шукає інформацію?
 
— А ми його захоплюємо можливістю скористатися власною уявою і перенестися в той чи інший історичний період. Ми застосовуємо форми роботи, за яких сучасна людина почувається комфортно. Це не обов’язково миготіння екранів на всіх стінах. Музей є сучасним не за кількістю новітньої техніки, а за тим, чим він цікавий сучасному відвідувачу. У нас це різні активності як для дітей, так і для дорослих, можливість бути учасником різних лекційних і дискусійних музейних майданчиків, вільно висловити свою думку, відчути себе у вирі історії власної країни. Нові принципи музейного дизайну в побудові сучасних виставок і нові елементи експозиції також є додатком у творенні музею, де відвідувачу цікаво. 
 
— Нещодавно у НМІУ відкрилася нова експозиція, присвячена «червоному терору». За час незалежності це, здається, перше настільки суттєве оновлення музею. Як вона створювалася?
 
— У 2017-му розпочалося відзначення 80-х роковин масових убивств в СРСР. Постало питання: як показати цю трагедію так, щоб вона торкнулася серця кожного? І ми вирішили віддати цілий зал під цей період, про який раніше в час екскурсій лунало всього кілька речень. Навіть у сім’ях репресованих намагалися про це не говорити, аби не «накликати біди». Дуже багато сімей переживали внутрішню трагедію, коли діти під примусом радянської системи змушені були відмовлятися від репресованих батьків. Це спричиняло корозію колективної пам’яті, деформацію психіки величезної кількості людей, яка в геометричній прогресії змінювала думки, цінності, поведінку. Тепер можемо визнати, що репресії 1930-х дуже дорого обійшлися Україні. Щоб люди змогли усвідомити масштаб трагедії, про яку наші бабусі й дідусі змушені були мовчати, ми відтворюємо атмосферу того часу невеликою кількістю дуже влучних світлин, експонатів і посилів. У цю атмосферу людина може зануритися і здригнутися від відчуття тієї біди, яку пережила Україна.
Нам удалося реалізувати плани щодо зміни дизайну цієї експозиції. Свого часу експозиція від першого поверху до останнього була побудована в абсолютно однаковому стилі. Люди заходили на третій поверх, де розміщена експозиція про ХХ століття, втомленими від цієї одноманітності. А зміна дизайну ніби пробуджує візуальним поштовхом, і люди звертають увагу на зміст представлених документів та предметів. Прикметно, що коли людина заходить у зал терору, то більше 5—7 хвилин зазвичай тут не витримує, її ніби виштовхує звідси в інший, наступний період. І оце пережиття внутрішнього відчуття, що ти більше не можеш тут, у «цьому періоді», бути, — мабуть, і є найсильнішим потрясінням.
Зараз ми завершуємо роботу над експозиційною частиною, присвяченій Українській повстанській армії. Вона теж буде в новому сучасному дизайні, буде не­звичайною і цікавою. 

«Оцей класний музей робили ми...»

— Тобто, історичний музей сьогодні по­кликаний не лише представляти експонати, а й стати своєрідним «психологічно-реабілітаційним центром» для наших громадян? Так чи інакше, масові вбивства ХХ століття торкнулися кожної родини в Україні. А музей своїми виставковими проектами, заходами, виходить, зцілює душі?
 
— Так має бути... Утім це, радше, психологічний центр. Тому що свій реабілітаційний шлях людина прокладає вже поза музеєм. Шукає однодумців, літературу, перебуває в роздумах, у внутріш­ньому аналізі. А ще, як не дивно, історичний музей — це можливість подивитися вперед. Безумовно, необхідно говорити про минуле, особливо про ті сторінки, які радянський режим ретельно заретушовував або взагалі намагався видерти цілі сторінки з книги історії. Утім маємо всім, хто до нас прийшов, дати й посил у майбутнє. Намагаємося програмувати життя кожного на обстоювання свободи і цілісності нашої країни, на гордість і поціновування того, що ми зараз живемо в Україні й причетні до творення історії майбутнього. Цей посил не повинен бути пафосним, але відчуватися в контексті кожної виставки і ставати особистим утвердженням для кожного відвідувача.
Ми недаремно при вході до музею по­ставили банер із написом «Твоя історія починається тут». Власне, починається пізнання себе через історію. У багатьох історичних музеях і в Україні, і за кордоном історія — це щось завмерле в певний час у певному місці. Нам же важливо наблизити людей до розуміння, що історія — це і сьогодення, і наше майбутнє. 
 
— До речі, колектив музею дуже омолодився за цей час. Як це відбувалося?
 
— У природний спосіб (сміється). Вільні місця і вакансії, що були в музеї, здавалося, чекали приходу молодих людей. Тих, що засукають рукави і сміливо візьмуться до роботи, не боячись критики чи кпинів. Будуватимуть музей для відвідувачів, а не для самих себе. Я пішла на, можливо, зухвалий експеримент: запросила на роботу молодь, яка раніше не працювала в музеях і ще не встигла обплестися павутиною консерватизму, так би мовити, «музейного спокою». Я запропонувала їм зробити музей, у який вони з часом гордо запросять своїх друзів, батьків і скажуть: «Оцей класний музей робили ми». Молодь дивиться в завтрашній день і розуміє, яким має бути музей, привабливий для більшості. До того ж люди, які доти не працювали в музеях, позбавлені багатьох умовностей, їхні пропозиції є інноваційними. Вони не завжди прийнятні в музейному просторі, але хорошу цікаву ідею завжди можна адаптувати під музейні умови. Власне, ці молоді люди, які почали музейний досвід набувати лише у нас у музеї, переконали своїх колег, і однолітків, і старших, що ті теж можуть зробити життя музею та й своє життя в музеї цікавим.
 
— І відвідувачів справді в рази побільшало...
 
— Ми по касі бачимо, наскільки люди готові йти в музей і витрачати кошти саме на цей різновид дозвілля. До речі, у нас на порядок збільшилася кількість працівників із науковим ступенем. Три роки тому в нас було три кандидати наук — зараз майже тридцять кандидатів і докторів. Саме про ці зміни знаємо, певне, лише ми. Однак вони впливають на зміни інші. Коли я прийшла працювати в НМІУ, то лише трохи більше 10 відсотків відвідувачів погоджувалися слухати екскурсію. Можливо, їм нецікаво було слухати тексти, складені ще за радянських часів, які наші чудові екскурсоводи майстерно виголошували. Археологія була позбавлена ідеологічного забарвлення, і тому екскурсії в цьому відділі замовляли найчастіше. Також були цікавими відвідувачам зали про Козаччину, хоча підтекстівки там рясніли згадками про Російську імперію. Зараз відвідувачів цікавить усе. Майже 70 відсотків тих, хто приходить до музею, замовляють екскурсію. Ми змінили не лише тривалість екскурсії, а насамперед її зміст та подання. Екскурсії тепер є авторськими науково-творчими роботами наших співробітників. Екскурсоводи вже говорять красивою літературною українською мовою. Ми багато що змінили. Можливо, тому наші відвідувачі зрозуміли, що можуть довіряти музею у потрактуванні історії, а нашому екскурсоводу — в діалозі. Особливою радістю для мене сьогодні є наші недільні лекції, дискусії, які вже мають постійних шанувальників, іноді є незвичними в своїй тематиці й спонукають до дискусій. Думаю, це елементи того, яким і має бути сучасний історичний музей. 

ДОСЬЄ «УМ»

Тетяна Сосновська
Народилася в Києві у 1962 р. Працівниця культури з 1993 року та радіожурналістка, заслужений працівник культури України. Закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Упродовж 22 років працювала в Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини в Києві, з 1997 року, — на посаді його директора. У 2014 цей музей представляв Україну на конкурсі Європейського музейного форуму і увійшов до короткого списку номінантів конкурсу «Кращий музей Європи».
26 лютого 2015 року Тетяна Сосновська очолила Національний музей історії України (НМІУ). Під час зустрічі з колективом музею тодішній міністр культури В’ячеслав Кириленко пояснив це призначення тим, що Тетяна Сосновська є одним із найкращих фахівців у музейній галузі України, в питанні популяризації музею, є новатором, яка з невеликого меморіального музею зробила установу, що в інформаційному просторі дає фору багатьом іншим музеям, і наголосив, що настав час для підходів і експериментів, щоб вдихнути життя в головний музей країни.
 

Календар подій

Пн. Вт. Ср. Чт. Пт. Сб. Нд.
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Пошук по сайту

Новини

Анонси

Експонат Тижня

Віртуальна Екскурсія музеєм